Проєкт "Земляки". Сергій Летучий: "Я думав, що крейдяні гори – це щось звичайне. А потім зрозумів: це наша луганська унікальність"

Колись авторка цієї статті мріяла написати цикл матеріалів про – умовно – суперменів Старобільщини. І щоб першим у цьому циклі був есей чи нарис про Сергія Летучого. Про безбар'єрність, про ту смугу перешкод, яку щодня долає людина з інвалідністю, людина з обмеженими можливостями, з певними фізичними особливостями – на прикладі Старобільщини, Луганщини й Сполучених Штатів Америки.

Він вступив до музичного училища як акордеоніст. І через стан здоров'я через певний час просто не зміг тримати в руках акордеон. І повністю перейшов на гітару – шаленими зусиллями, шаленою працею. І він зізнавався: "Після цього ще роки з два мені аж фізично хотілося взяти в руки акордеон". З тих пір минуло чимало років, усе докорінно змінилося, і, здається, про цю деталь біографії Сергія нагадую читачам – та й самому Сергієві – лише я…

Далі – здебільшого пряма мова Сергія. І шкода, що друкований текст не передає його інтонацій.

Про раннє дитинство

"Я родом з міста Старобільськ Луганської області. Зараз живу в Ужгороді. Я музикант, автор пісень, громадський діяч, культурний менеджер, чоловік, українець...

…Перший мій спогад – це десь коли мені було три роки. Ми їдемо з мамою в автобусі в село до родичів, у Калмиківку... Пам’ятаю, що мені було дуже радісно. Напевно, з того часу я і люблю подорожувати.

…До школи мій день починався з того, що я йшов у садочок – мама мене туди водила. Здається, він називався "Зірочка", чи якось так. Що ми там робили? Бігали, гралися в щось. Пам’ятаю, ще якісь завдання виконували – бур’ян рвали, наприклад. Я був дуже комунікабельний, тому в мене там були друзі: ми спілкувалися, гралися, бігали. Конкретно ігри вже не згадаю – здається, "ладки" чи щось подібне.

…У дитинстві в мене була іграшка – "Старий Хоттабич". Гумовий. З довгою білою бородою. Здається, синьо-білого або просто синього кольору. І ось батько казав мені, що Хоттабич не вміє розмовляти російською. Тому першою мовою, якою я говорив, була українська. 

Взагалі батько родом із Калмиківки – там жили мій дідусь, бабуся, родичі. У селі здебільшого говорили українською, а в місті – російською. Батько розмовляв українською, мама – російською. Якось так склалося. Мова, якою я здебільшого спілкувався в школі, вдома і з друзями, – це була російська. Хоча… Я б сказав, що це був такий суржик".

Про борщ слобожанського кольору

"Якщо говорити про речі, які мають особливе значення для родини – точно знаю, що це ікона Божої Матері – ще від прабабусі, а може, й давніше. На жаль, вона залишилась на Луганщині, в окупації. Це дуже давня ікона.

Ще пам’ятаю дідову ложку – здається, срібну.

Фотографії… У батька було хобі – фотографія. І в нього залишилося багато цікавих, прикольних знімків – ще чорно-білих, на папері, з дитинства. Вони теж, на жаль, залишились там, в окупації.

Родинні рецепти… Ой, що ж згадати… Зелений борщ! Мама готувала його по-особливому – її, здається, навчила ще бабуся. Потім борщ… Звичайний. Я зараз живу на Закарпатті – тут його готують такого більш бурякового кольору. А у нас, на Луганщині, борщ був більш червоний, томатний.

І от мене тут, на Закарпатті, пригостили борщем – одна бабуся, теж переселенка з Луганщини. І він був саме того, нашого кольору. Смак, може, не кардинально інший, але цей колір… слобожанський. І для мене це стало чимось дуже близьким, рідним. Мені важливий цей колір борщу.

Що ще… А, таке у нас було – "Наполеон", медовик. Але вони зовсім не такі, як у магазинах. Це якісь родинні рецепти, від бабусі. Я ніде більше такого не куштував. Той медовик – він ніби медовик, але зовсім інший, ніж у кафе чи магазинах. І "Наполеон" – теж інші коржі... Це теж така традиція, що передалася. І я просто ніде не можу знайти такого смаку, як готує мама. Це щось наше, родинне".

Про шок на кладовищі

"Щодо традицій – ну, звісно, кутю носити, посівати, Маланка… Взагалі – готувати кутю.

Тут, на Закарпатті, наприклад, на Великдень не ходять на кладовище і не їдять там. Я раніше думав, що всі так роблять – приходять, поминають, їдять… Але коли до мене приїхали друзі із Закарпаття в Старобільськ, ми поїхали в моє село, до родичів. І вони мене запитали: "А що це у вас на кладовищі – столи, лавки?"

Я кажу: ну як, щоб поминати родичів.

Для них це був шок. Справжній шок – що на кладовищі їдять, що там згадують історії, що можуть навіть радіти, сміятися! І що родичі всі разом збираються.

У нас чомусь так було: в селі збиралися на останній день, а в місті – в перший. Тому я спочатку був у місті – ми там збиралися з родичами. А вже на сьомий день їхали в село".

Про річку, крейдяні гори й кашу

"У Старобільську в дитинстві найважливіше місце – це, в першу чергу, річка. Це топ. Айдар. І парк – я вважаю, що в Старобільську був найкрасивіший парк у Луганській області на той момент. Зараз окупанти його переробили, фактично знищили цю пам’ять.

Роща в Старобільську… Дерева, абрикоси – це теж для мене важливо.

Крейдяні гори. Я раніше думав, що це щось звичайне, але потім зрозумів, що це наша унікальність. Не всюди є такі гори. Ми з друзями любили ходити туди – просто казали: "на гору". Там варили кашу.

До речі, це теж традиція. У Старобільську була така штука – "ходити на кашу". Влітку хоча б раз треба було піти: або в рощу, або в "Шервуд" – у нас був такий парк, ми його так називали – і зварити кашу.

На Закарпатті не варять кашу… Вони не знають, що це таке. Вони варять бограч. Наша каша – куліш – для них це незвично.

Ми ходили з друзями на крейдяні гори, варили цю кашу: береш казанок, дрова, розпалюєш вогонь. Інгредієнти прості: пшоно, картопля, морква, цибуля. М’ясо або тушонка. Зелень. Хтось ще додає сало, болгарський перець. В кінці можна вбити сирі яйця. Спеції – класика: перець горошком, лавровий лист, сіль. І обов’язково – в кінці береш поліно з вогнища і прямо в кашу: шшшшш… Тоді з’являється той самий запах.

Пам’ятаю одну історію: спускалися з гори, у мене був рюкзак із котелком. Один друг ішов попереду, інший – позаду. Іду, і раптом чую якийсь шум. Обертаюся – а мій друг котиться з гори, збиває мене, і ми вже вдвох котимося вниз. А я з рюкзаком, як черепаха: тудудук-тудудук-тудудук… В результаті всі в крейді. Роздяглися до трусів, трохи обтерлися водою – бо ж поруч річка.

…Це взагалі неймовірне місце: річка, крейдяні гори, ще й ліс на них, і звідти видно місто.

Вже в дорослому віці я ходив туди сам. Залазив десь у лісі, розпалював вогнище, запікав картоплю, робив чай. Брав із собою тільки ніж – і міг так блукати годинами: туди-сюди, а вже п’ять годин минуло".

Про "войнушку", п'ятьох собак і монашку з мітлою

"У нас була військова частина біля монастиря. І ми там любили грати у "войнушки". Нас сторож постійно ганяв. Там ще п’ять собак було. Але ми все одно туди лазили. Робили собі якісь перепони, десь пролізти, залізти...

Пам’ятаю, були такі пістолети на пульках – і ми з ними грали. Ми там ще трохи щось крали – скло знімали, скловату, якісь штуки. Але для нас це було як пригода.

І от одного разу сторож нацькував на нас п'ять собак. Ми тікаємо, перелазимо через паркан. Я пам’ятаю цей паркан: з одного боку не дуже високий, але все одно треба було добре підстрибнути – прямо така фізуха. А з іншого боку – дуже високий, і там ріс дикий виноград, ми по ньому злазили.

Друзі вже перестрибнули, я теж заліз – і бачу, що міліція йде дорогою. Я тоді заховався прямо на паркані, він кам’яний був, і почав повзти ближче до монастиря. Думаю: зараз пройдуть – і я злізу.

І тут чую – в мене летить камінець: один, другий, третій. Піднімаю голову – а там монашка з мітлою. Як почала мене бити. Я з того паркану швидко спустився, а друзі сидять, ніби вони не при справах.

От таке було дитинство. Веселе.

Ми багато грали в м’яч, у "квадрат". Прямо постійно. Це було в першій школі – потім вона стала гімназією, де я вчився. Ми там грали у "квадрат" безкінечно.

М’яч для мене взагалі був особливою річчю в дитинстві. Мама – тренерка з волейболу, тому м’яч у мене був завжди. Я, по суті, виріс із м’ячем.

Ще робили собі щось типу «бігу з перешкодами». У нас у школі була «фортеця», «крепость» – так ми її називали. Там періодично билися. Типу: «підемо в крепость». Якщо був якийсь конфлікт – він вирішувався там після школи. Я теж там кілька разів бився… Зараз згадую – аж горло починає першити. Така реакція.

Але не тільки билися – там ще грали в «ладки», лазили, бігали. Та «крепость» була небезпечна: зверху нерівні такі виступи, як у справжніх фортецях. Ми по них бігали, падали, хтось розбивав голови… Згадую дитинство, та взагалі не розумію – як я вижив?

Ми багато хуліганили. У нас це називалося "шухарити". Типу: "йдемо шухарити?" – "та пішли". Розважалися як могли.

І ще важливе місце – музична школа. Я ходив туди з дитинства: акордеон, гітара. Ходив на все, що можна – сольфеджіо, музична література, навіть церковний хор… Коли мене в дитинстві запросили туди, батько сказав: "Іди, навчишся по нотах співати". Хе-хе-хе... І реально це мені допомогло.

Потім я взяв ще додатковий інструмент – гітару, ходив в ансамбль. У підсумку музичну школу закінчив по акордеону і гітарі. В останній рік ще ходив у оркестр.

Коротше, спорт і музика… Точніше – музика і спорт завжди йшли поруч зі мною. Тато – музикант, мама – тренерка з волейболу. І якось так воно все складалося…

Тато, до речі, хоч і музикант, але на всі руки майстер – міг усе полагодити. І будівництво, і радіотехніка. Дуже любив читати.

Взагалі я майже не сидів удома: то боротьба, то бокс, то волейбол, то ще щось. Гаджетів тоді не було, приставку мені не купували. І якось усе дитинство пройшло на вулиці".

***

До речі, останнім часом Сергій, якому часто доводилося пересуватися у кріслі колісному й навіть публічно тестувати на ньому на предмет безбар’єрності рідний Старобільськ, іноді тижнями живе у наметі в горах – без усілякого крісла… І продовжує писати музику.